(факту тощо)

1) упізнавання, розпізнавання

2) усвідомлення

3) визнання, схвалення

4) юр. офіційне визнання (факту тощо); затвердження; санкція

5) визнання (суверенітету країни тощо)

6) привітання (під нас зустрічі)

7) надання слова

8) військ. виявлення, розпізнання

9) перегляд, огляд

10) юр. розслідування, судове слідство

* * *

1) дізнавання, узнавання; упізнавання

2) свідомість, усвідомлення

3) визнання, схвалення

4) юp. офіційне визнання (факту, претензії); затвердження, санкція; дип. визнання (суверенітету країни, законності уряду)

5) вітання ( при зустрічі)

6) парл. надання слова

7) вiйcьк. виявлення, упізнавання ( цілі)

8) юp.; icт. розслідування; судове слідство ( про причини смерті)

9) розпізнавання

- showing of confession

ІРРАЦІОНАЛЬНЕ - категорія, яка фіксує, насамперед, обмеженість та відносність протиставлення світу "сутностей" (Ding-an-sich) світові явищ, що покладено в основу раціоналістично-аналітичної традиції та логіко-абстрактної систематики пізнавального світовідношення С. аме по собі І., як об'єктивно зумовлений вимір світовідношення, що ґрунтується на певній цілісності й нероздільності думки та буття, не є тотожним ірраціоналізмові - філософсько-світоглядній течії, яка тяжіє до максимального звуження спроможності розуму у процесі пізнання та до тлумачення наукового мислення як такого, що не здатне осягнути визначальні характеристики реальності. Категорія І. лише засвідчує необхідність визнання моменту певної незалежності світових подій, процесів, явищ життя, психіки, історії тощо від об'єктивно детермінованих законів. Виявлення факту та послідовне й тривале відстоювання ідеї безпосередньої цілісності людського буття в історії культури та процесі нагромадження духовного досвіду, зрештою, визначають і особливості методологічних вимог до процесу осягнення дійсності, які охоплюють: акцентування моменту безпосередності у процесі пізнання (на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру логічного мислення); значущість прямого і безпосереднього шляху досягнення істини, повнота якої забезпечується різними позараціональними видами духовної діяльності (воля, емоції, інтуїція, містичне осяяння, уява, інстинкт, підсвідоме й позасвідоме тощо).

ФЕНОМЕН ( від грецьк. φαινομενον - те, що з'являється) - будь-які підлеглі спостереженню предмет, факт, подія чи процес, що виступають об'єктами чуттєвого споглядання (напр., кольори, звуки, запахи), на противагу усьому тому, що схоплюється завдяки розмислу, розуму, інтелекту, тобто є умосяжним. Давньогрецьк. дієслово "phainesthai" ("світитися", "видаватися", "виглядати" тощо) ще не вказує на те, чи сприймана річ є іншою, аніж те, чим вона виявляється насправді. Тому в етичному вченні Аристотеля поняття "видиме (явне) благо" є тим, що видається людині таким незалежно від того, чи є воно реально сущим благом, чи ні. Пізніші античні філософи провели розрізнення між спостережуваними фактами (або Ф.) та винайденими для їхнього пояснення теоріями. У філософії Канта термін "Ф." використовувався для позначення безпосереднього об'єкта чуттєвого досвіду, даного у формах споглядання (простір і час), знання про який виникає лише тоді, коли він витлумачується через категорії розмислу, такі як субстанція чи причина. Кант протиставив Ф. ноумени, або речі в собі, до яких категорії споглядання та розмислу не мають застосування. У сучасній філософії термін "Ф." інколи використовується на позначення факту, події, процесу тощо, що безпосередньо схоплюється органами чуття до того, як буде висловлене будь-яке судження про нього.

1) дія із зворотною силою (закону, норми права тощо)

2) ретроспективний; який має зворотну силу

3) після події; після факту

•

- ex post facto application

- make a bad shot

1) дзьоб

2) вузьки́й мис

3) козиро́к ( кашкета)

4) носо́к я́коря

1) законопрое́кт, білль

2) програ́ма (концерту та ін.); афі́ша, плака́т, рекла́ма, рекла́мний листо́к

3) раху́нок (за послуги, за крам тощо)

4) спи́сок, інвента́р; докуме́нт; по́свідка, свідо́цтво; до́відка

5) ве́ксель, тра́тта (тж. bill of exchange)

6) юр. по́зов

7) амер. банкно́та

1) розкле́ювати афі́ші ( оголошення); оголо́шувати в афі́шах

2) амер. оголо́шувати, обіця́ти

1) заст. алеба́рда

2) садо́ві но́жиці ( частіше billhook)

3) соки́рка, сіка́ч

ВСЕСВІТ, універсум - увесь світ, нескінченний у часі і просторі та безмежно багатоманітний за формами, що їх набуває матерія у процесі розвитку. У вузькому значенні В. - предмет вивчення астрономії. В. мислиться у вигляді складної структурної єдності космічних систем різних порядків. Теоретичне узагальнення даних про астрономічно доступну частину В. дозволяє припустити, що він нескінченний у просторі та вічний у часі, тобто не має ні початку, ні кінця у будьякому напрямі, як не має ні початку, ні кінця у часі. Тривалий час це питання, як і питання про множинність світів та органічного життя в них, було предметом суто філософських дискусій. Із виникненням сучасної сценарної (інфляційної) космофізики окремі аспекти проблеми загальних властивостей В. набувають фізично і космологічно осмисленого характеру. Включення космологічних даних у число найважливіших експериментальних даних фізичних теорій дозволило фізичноосмислено моделювати сценарії поетапного динамічного розвитку В. у широкому діапазоні часу (у т.ч. білянульовому), розглядати комплекс космологічних проблем (площинності, баріонної асиметрії, доменів тощо) як результат природного суперексперименту. Унікальне поєднання інфляційної космології та єдиних супертеорій фізики елементарних частинок позначило місце факту існування життя і людини у В. Останній - у вигляді принципу антропності - стає породжуючим онтологічним елементом базису експериментальних даних, який герменевтично творить нову фактуальність. Смисловий зв'язок далеких від поєднання космологічних та фізичних рис "олюдненого" В. стає більш простою альтернативою аналізу основ космофізики. Сучасне наукове розуміння В. спирається на кілька стовпів безсумнівності, одним з яких є життя. Смислообрази буття людини і В. епістемічно заповнюють прогалини природної феноменології (актуально неіснуючого надраннього В.) і "замінюють" відсутні, але конче потрібні для когнітивної діяльності, образи високоенергетичних, у т.ч. експериментальних, реалізацій.

Остин, Джон Ленгшоу (1911, Ланкастер - 1960) - британський філософ-аналітик. Навчався в Оксфорді Проф. Оксфордського ун-ту (1952 - 1960). Праці і викладацька діяльність О. ініціювали т. зв. "лінгвістичний поворот" у філософії і стимулювали поширення специфічного типу філософування: філософії лінгвістичного аналізу. Нову дисципліну, яка повинна вирішувати завдання аналізу фактів вживання повсякденної мови, О. називав "лінгвістичною феноменологією". Дослідження О. ставили під сумнів тезу про те, що важливі у філософському відношенні проблеми природної мови пов'язані лише з істинними чи хибними твердженнями (дескриптивними висловлюваннями). Поряд із твердженнями, що мають на меті опис деякого стану справ або деякого факту і які можна оцінювати як істинні або хибні (констативи), існують вирази, які хоч і схожі на твердження, але не претендують на істинність чи хибність (перформативи). Промовляння перформативів (на противагу констативам) є здійсненням деякої дії, акту, вчинку (вибачення, вітання, обіцянка, порада, парі та ін.). Саме тому О. вважав неможливим оцінювати перформативи з точки зору їх істинності/хибності. Пізніше, з огляду на слабкість вихідної дистинкції констативи/перформативи (констативи виявляються підмножиною перформативів), О. відмовляється від неї і видозмінює предмет дослідження: вивчає не окремі речення, а акти промовляння висловлювань (що є здійсненням певних дій) в цілісній мовленнєвій ситуації, де враховуються, як важливі, чинники мовця, слухача, їх інтенцій, а також супровідних обставин промовляння. О. сформував основи програми майбутніх досліджень (т. зв. теорія мовленнєвих актів), де в центрі уваги перебуває розрізнення між локутивними актами (актами промовляння деякого висловлювання з певним смислом і референцією), іллокутивними актами (актами промовляння висловлювань, яким притаманна певна сила: погроза, прохання, застереження, вибачення, наказ, питання та ін.) і перлокутивними актами (актами, за допомогою яких мовець спроможний здійснювати на слухача певний вплив, досягати певної мети: переконувати, змушувати до чогось, залякувати, вводити в оману тощо). Схематично: локутивний акт - "він сказав, що..." (мовець виражає стан справ, щось говорить); іллокутивний акт - "він доводив, що..." (мовець виконує якусь дію, говорячи щось); перлокутивний акт - "він переконав мене, що..." (мовець продукує певний вплив). Аналіз тези "говорити щось означає робити (здійснювати) щось" привів до тлумачення філософії мови як розділу філософії дії. Позаяк поведінка людини є інтенційною і виражає ментальні феномени, то філософія мови і філософія дії закономірно виявляються розділами більш загальної царини досліджень - філософії свідомості. Подальші успіхи окресленої О. дослідницької програми пов'язують передусім із працями Серла, Грайса і Стросона. До найважливіших проблем, які досліджував О., належать проблеми пізнання "чужих свідомостей", відчуття і сприйняття, свободи волі і детермінізму.

[br]

Осн. тв.: "Філософські статті" (1961); "Чуття і сприйняття" (1962); "Як робити речі за допомогою слів" (1962).

ПОЛІТОЛОГІЯ, політична наука - у сучасному розумінні терміном "П." (політична наука) позначають цілу сукупність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто говорять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (економіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження О. крім того, до основних розділів П. сьогодні відносять особливі ділянки дослідження: політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини. Назвою "П." сьогодні об'єднують різноманітні політичні дослідження, які відрізняються не тільки предметно, а й теоретично та методологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протиставити позитивну науку про політику політичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її узагальнення повинні ґрунтуватися на фактах (бути індуктивними); П. повинна бути здатною здійснювати передбачення, які можна підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; П. повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною", "позаідеологічною"). У 50 - 60-ті рр. XX ст. методологічною основою політичної науки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм виник у 20-ті рр. XX ст. у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50 - 60-ті рр. методи біхевіоризму були застосовані у П.; у такий спосіб прагнули подолати переважання психологічних, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситуаціях, підвищив роль емпіричних методів у П. - в тім числі застосування кількісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у П. до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій - теорії груп, системного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, економетрики тощо. Безсумнівно, сьогодні існують безперечні підстави вважати, що П. існує, принаймні, як певна дисципліна. Мається на увазі певний інтелектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковцями; ця кооперація ґрунтується на визнанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реальне втілення у наявності певного простору спілкування, в існуванні комунікативної спільноти: існує велика кількість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важливу роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців (IPSA - International Political Science Association). П. є предметом викладання, і в цьому розумінні вона теж є дисципліною. Потреби викладання підштовхують науковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існування П. як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методологічному та теоретичному відношенні З. аперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках З. окрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної науки як такої, можна виокремити принаймні три найважливіші. Першу обстоюють ті науковці, які намагаються забезпечити методологічну єдність політичної науки, пропонуючи певний варіант теорії, що, з їхнього погляду, здатна виконувати роль об'єднувальної парадигми для П. Одначе домінування тих чи тих парадигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утвердження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловомпарасолькою, який позначає тільки деяку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвивати в руслі філософії деконструктивізму К. райній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція. Її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визначають як "синергетичну" різних методологій та теорій).

ЦІЛЕПОКЛАДАННЯ - процес формування цілі як ідеального образу бажаного (цілеформування); її досягнення і втілення у результаті діяльності (цілереалізація). В окремому цільовому акті присутні і явні і не явні компоненти. На підставі того факту, що Ц. не зводиться до одного простого цільового акту, а є процесом, де ціль, засіб і результат постійно міняються місцями, можна твердити про принципову можливість експлікації неявних компонентів Ц. У процесі Ц. неявні передумови і засоби Ц. стають явними. Це стосується не лише однієї із сторін Ц. - цілереалізації (ціль - засіб - результат), а й іншої сторони - цілеформування (потреба - мотив - інтерес). Неявне Ц. генетично передує явному. Воно виникає у категоріальних структурах практики і культури, формуючись спочатку не як форма мислення, а як певна схема, первісно не відокремлена від тієї чи іншої конкретної дії. У соціальних стосунках неявне Ц. відіграє не меншу роль, ніж явне, навіть у такій спеціалізованій діяльності людини, як наукове пізнання, оскільки у будь-якій царині людської діяльності неможлива абсолютно повна рефлексія над її засадами і передумовами. На стадії цілеформування і цілереалізації завжди присутні неявні моменти, що призводить до відхилення від первісного задуму, труднощів у досягненні мети тощо. Врахування цього аспекту Ц. необхідне як при теоретичному осмисленні феномену Ц., так і при його практичному здійсненні.